Блоги

Коли генерал стає на коліно перед лейтенантом. Артур народився у Донецьку. Він рано залишився сиротою.

Коли генерал стає на коліно
перед лейтенантом
Присвячую
старшому лейтенанту,
командиру
інженерно-саперної роти
93 ОМБр «Холодний Яр»,
Лицарю ордена
Богдана Хмельницького
ІІІ ступеня
Артуру Киреєву
(“Шаману”)
Артур народився у Донецьку. Він рано залишився сиротою. Хлопця виховували дідусь із бабусею. Дід прагнув зробити з онука справжнього чоловіка, тому віддав його навчатися до місцевого військового ліцею, а згодом спровадив до такого ж інституту в Кам’янці-Подільському.
Друзі, з якими хлопець ріс у Донецьку, відмовляли його від поїздки на Західну Україну. Вони були переконані, що там живуть бандити! Але юнак поїхав. І був приємно вражений – на Заході він зустрів не бандитів, а добрих, щирих і надзвичайно привітних людей! Тоді уперше зрозумів різницю між брехливою російською пропагандою і життєвою правдою.
Вступити до інституту з першого разу не вдалося – у нього не було ЗНО з фізики. Хлопець пішов на контрактну службу в українське військо, і через рік повторив спробу. Став курсантом військово-інженерного вишу.
Артур навчався, як усі. Щось давалося легше, щось – важче. Найбільше любив підривну справу. Знання з цього предмету вбирав у себе, наче спраглий. Відчував – це його покликання!
В останній навчальний рік інститут розформували і перенесли до Львова, приєднали до Академії сухопутних військ імені Петра Сагайдачного. Довчався там – у місті українських патріотів.
Невдовзі він здобув диплом військового інженера і поїхав служити на Дніпропетровщину, у 93-ю бригаду, куди попав за розподілом.
На перше шикування молодий офіцер прийшов у парадній формі. Бійці дивилися на нього з подивом, наче на інопланетянина. За останні п’ять років у бригаду не присилали ні одного випускника військової академії!
Лейтенанта призначили командиром інженерно-саперного взводу, пізніше – роти. Займався утилізацією старих боєприпасів – гранат, мін і снарядів.
Коли почалися заворушення на Сході, його підрозділ відправили у Харківську область. Мінували поля і копали протитанкові рови зі сторони ймовірного наступу російських військ.
Дід якось запитав по телефону, що думає онук відносно своєї подальшої служби. Артур відповів, що він – офіцер української армії, присягав на вірність Україні, тому буде до кінця захищати Українську Державу!
Оскільки був родом із Донецька, дехто йому спочатку не довіряв. Один майор відверто признався: «Я за тобою наглядаю!» Але лейтенант не звертав на це уваги, розумів, що з часом усе стане на свої місця. Треба просто старанно виконувати свої службові обов’язки. Так і сталося!
Українська армія на початку війни була дуже бідною. Не вистачало найнеобхіднішого! Ось простий приклад: йому, лейтенанту «Шаману», дали бронежилет. Одягнув на завдання. Бронежилет важив 25 кілограмів, але це не найгірше – від багаторічного лежання на складі тканина, у яку вкладалися захисні пластини, почала на очах розповзатися. І коли він біг полем, із бронежилета почали одна за одною випадати пластини. Мусив їх збирати, ризикуючи у кожен момент перетворитися на мішень для ворога!
Або інший приклад: вищий командир – майор дав йому металошукачі, а на них уже 20 років елементів живлення бракувало! Несправні! Єдина користь – мали щуп на кінці, і можна було тим щупом вручну шукати міни у землі.
Тоді саперів урятували волонтери. Вони привезли їм хороші іноземні металошукачі – «Гаррети».
Підтримка волонтерів була шаленою! Можна було попросити у них що завгодно, і вони привозили або присилали. Тільки завдяки цим небайдужим людям у перші місяці війни українська армія одержала все необхідне і змогла дати гідну відсіч ворогові!
Інженерно-саперній роті під командуванням «Шамана» довелося працювати по всій лінії фронту. Десь заміновували підходи до українських позицій, десь розчищали старі мінні поля, десь обладнували бліндажі та місця під нові блокпости, копали протитанкові рови. Роботи було вдосталь.
Лейтенант добре ставився до підлеглих. Знав, що коли бійців поважати, вони стають набагато впевненішими у собі.
Офіцера не раз дивувала мужність українських вояків під час бою. У одній запеклій сутичці на Донеччині, коли окупанти йшли у наступ і навіть бійцям саперної роти довелося узяти в руки зброю, його вразили мінометники, які стояли поряд. Вони усе встигали робити: і влучно стріляти по ворогах, і суп варити, і пісню співати: «Путін – х…о! Ла-ла-ла!» Хіба таких вояків переможеш? Та нізащо!
За майже два роки на війні лейтенант «Шаман» зі своєю групою розчистив десятки квадратних кілометрів мінних загороджень уздовж лінії фронту і стільки ж кілометрів замінував. Його робота врятувала життя тисячам українських бійців!
У листопаді 2015-го він отримав завдання замінувати територію між шахтою «Бутівка» і військовою частиною «Зеніт» (південно-західні околиці окупованого Донецька). Викласти міни спеціальною машиною сапери не могли – вороги були занадто близько і могли розстріляти їх у будь-яку мить. Вирішили працювати вручну.
Уранці, під прикриттям туману, група «Шамана» почала викладати міни. Вона майже виконала завдання – близько 200 протитанкових «сюрпризів» було розставлено у полі.
Але туман розсіявся і окупанти, помітивши їх, почали стріляти. Перша міна вдарила по БМП, котра прикривала саперів. А друга вибухнула поряд із лейтенантом. Він упав і втратив свідомість. Коли трохи отямився,зрозумів, що більше не відчуває своїх ніг.
Побратими винесли командира з-під вогню і відправили у шпиталь. Мав чотири осколкові поранення.
Його лікували у Дніпрі, а згодом гелікоптером доставили до Львова. «Шаман» пережив кілька операцій. Руку вдалося зберегти. А от із хребтом виявилося складніше – ворожий осколок зачепив спинний мозок, довелося сісти в інвалідний візок.
Але офіцер Артур Кирєєв не кориться долі! У нього є надійний тил – любляча дружина,яка допомагає чоловікові у всьому. А ще – багато друзів. Це і побратими, з якими разом воював, і волонтери. У Львівському військовому шпиталі він познайомився із багатьма хорошими людьми, які у свій час допомагали йому, а потім стали близькими друзями. Тепер ветеран і сам допомагає пораненим бійцям, котрі лікуються у Львові, підтримує їх морально.
Старшого лейтенанта просили залишитися у рядах ЗСУ. Він пообіцяв, що повернеться туди, коли будуть позитивні зміни зі здоров’ям.
Два роки поспіль Кирєєв організовує у Львові Марш Нескорених. 24 серпня величезна колона ветеранів, родичів загиблих у російсько-українській війні, волонтерів і усіх небайдужих людей проходять львівськими вулицями. Потім вони йдуть вклонитися могилам героїв на Личаківському цвинтарі, беруть участь у молебені за здоров’я захисників України у гарнізонному храмі, провідують поранених бійців у шпиталі…
Коли генерал Ткачук вручав ветеранові війни, старшому лейтенанту Артуру Кирєєву, державну нагороду – орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня, він із поваги став перед героєм на одне коліно. Це було проявом вдячності старшого офіцера молодшому за його служіння Українській Державі!
Артур Кирєєв не припиняє своєї боротьби за перемогу України! Він – справжній воїн! А якщо ти воїн, то це – назавжди! Можна зламати тіло воїна, але дух воїна – ніколи!
Back to top button